Про те, як пережити втрату сина, про героїзм, а також про духовну готовність до жертви Тиждень поговорив з отцем Михайлом Димидом, батьком Артемія Димида – старшого матроса Сил спеціальних операцій ЗСУ, який загинув від смертельного поранення 18 червня на Миколаївщині. Розмова відбувалася під час подорожі Львів-Черкаси-Миколаїв, під час котрої отець Михайло намагався дістатися місця, де загинув його син, а також зустрівся з його побратимами.
21 червня, попрощатись із 27-річним Артемієм прийшов увесь Львів. Як кажуть у міськраді, це був найбільш велелюдний похорон у місті за час повномасштабної війни. На прощання мама Іванка заспівала синові колискову, а його сестри і брат накрили труну парашутом.
Екстремальний спорт Артемій дуже любив. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, він саме перебував у Бразилії, де стрибав із парашутом зі статуї Христа-Спасителя. А ще об’їздив пів сотні країн світу, мандрував на мотоциклі. Із семи років був членом Пласту, а коли повернувся до охопленої війною України й пішов до ЗСУ, його пластове псевдо «Курка» стало його позивним.
Пам’ять про найдорожче
Коли про загибель Артемія стало відомо, російські медіа зарясніли заголовками на кшталт «Ликвидирован львовский потомственный нацист». «Ворожі пропагандисти пишуть, що це родинна традиція, і тут вони цілком мають рацію, – каже батько Артемія отець Михайло Димид, священник, богослов, науковець, перший ректор Українського католицького університету. – Але вони багато чого не знають про нас. Скажімо, один із наших предків Лонгин Цегельський є автором Акту злуки УНР та ЗУНР, він зачитував його 22 січня 1919 року під час урочистого проголошення на Софіївському майдані в Києві. Вони не знають, що з боку Лесі Крип’якевич-Цегельської (бабуся Артема. – Ред.) було 16 генерацій священників, а з боку Крип’якевичів – шість. Вони знають, що Артемій є правнуком відомого історика Івана Крип’якевича, але не знають, що ще батько історика – священник Петро-Франц Крип’якевич – мусив був втікати від російської окупації Холмщини, щоб не згубити свою національну ідентичність. Не знають і про нашу тітку Надію Мудру – відому підпільницю ОУН».
Сьогодні отець Михайло Димид тимчасово мешкає в Бельгії, де народився. Доглядає стареньку маму. Лише іноді приїздить в Україну. Коли сталася трагедія, отець саме був у Львові, і йому випало взяти на себе удар долі. «Мені зателефонував найкращий друг Артемія. Удома була лише 14-річна Емілія, моя наймолодша донька. Я покликав її до себе й кажу: обніми мене. Ми обнялися, і я сказав: Артемія нема, Артемій загинув. Я почав плакати, Емілія також. Потім вона сказала: це вперше я бачила, що тато плаче».
Для декого це виглядатиме дивно, але чекаючи на останнє побачення із сином, батьки думали, як найкраще увіковічнити його пам’ять. «Іванка подала думку створити стипендію в пам’ять про Артемія, – каже отець, – я відразу пішов до отця ректора УКУ Богдана Праха, і за два дні до похорону вже був анонс. Станом на сьогодні стипендія ($75 тисяч) майже зібрана. Також є ще одна стипендія від анонімного донора на 10 років. Тобто маємо дві стипендії імені Артемія Димида. Одна для студента-пластуна, а друга для будь-якого студента УКУ».
За синовим слідом
Отець відчув потребу поїхати на місце, де вбито його сина, зустрітися з тими, хто був поруч в останні хвилини, та побачитись із батьком Артемієвого побратима «Історика» Павла Наконечного, з яким Артемій загинув. Під час війни реалізація цієї ідеї видавалася майже нереальною. Але спробувати було необхідно.
Перед виїздом зі Львова йдемо на Артемієву могилу. За пів року війни новостворений цвинтар на Марсовому полі поважно розрісся. Артемієва могила прибрана двома великими червоно-чорними прапорами. На хресті пов’язані пластові хустки, у вазі стоять соняшники. Після панахиди до отця підходить молода жінка. Її син похований у сусідньому ряді. Каже, що через годину після того, як почула звістку про загибель Артемія, дізналася, що і її син також загинув.
Перш ніж їхати до Миколаєва, прямуємо в Черкаси на зустріч із татом «Історика» Юрієм. Його з дня на день можуть відправити на фронт, тож треба поспішати. Знайомство двох батьків, чиї сини разом віддали життя за Батьківщину, здається, було потрібне обом. Родини зі Львова та Черкас тепер назавжди поєднані смертю своїх дітей. Батько Павла, як і батько Артемія, також націлений зберегти пам’ять про свого сина-героя і хоче продовжити його справу. Два роки тому в легендарному Холодному Яру на Черкащині Павло Наконечний разом з однодумцями заснував громадську організацію «Поклик Яру» та регулярно проводив патріотичні табори для дітей. Вважав, що аби Україна була успішною та сильною, треба найперше виховати відповідальну та свідому молодь.
Не дати померти героям
«Коли я осмислюю смерть свого сина, який загинув за волю України, роздумую над тим, що я прийняв це й дякую Богові за це, – каже отець Михайло. – З другого боку, я роздумую, як у культурі кожного народу таке має осмислюватися. У нашій традиції серед прикладів любові до Батьківщини бракує сучасних історій. Переважно ми говоримо про козаків, про воїнів УПА. Нині з’являються нові герої, і потрібні їхні історії. Звідки вони прийшли, який їхній рід, як вони жили, які були їхні ідеали і яким чином вони віддали своє життя за Батьківщину».
«Українці мають таку формулу самозаспокоєння – герої не вмирають, чи не є вона шкідливою, – питаю в отця, – самообманом, за яким ми хочемо приховати біль, але який не лікує?»
«На похороні Артемія я казав, що герої вмирають. Але вмираючи, вони залишають зерно, ідею, акцію, позитивне бачення майбутнього. Вмирають фізично, але не вмирають духовно, бо лишають по собі приклад, який потім наслідують молодші покоління. Так, біль, жертва, смерть – вони існують. Але все це є ціна, яку треба заплатити, щоб бути героєм.
Самообманом буде, якщо ми залишимо виконання всіх завдань тим героям і нашому минулому, – продовжує отець Михайло. – Мовляв, оскільки в нас була боротьба – ми переможемо москалів. Оскільки я натерпівся, то можу брати хабарі. Ми є геройським народом, який упродовж поколінь віддавав своїх синів за волю України. Тільки геройство не принесло відповідні плоди в тих часах. І одна з причин цього, що приклад героїв не перенісся на народ. Він прославляв їх, але не наслідував, дозволяючи собі йти на компроміс із правдою.
Теперішній час є іншим. Ціле покоління молодих людей виросло вже в незалежній Україні, розуміючи її як власний дім, у якому треба бути господарем. Ці молоді люди побачили, що їхні батьки не дуже добре господарюють, і захотіли це змінити. Вони почали із себе, і з них вийшли ті, які є героями, які б’ються й віддають своє життя, які впливають на майбутність – економічну, історичну, культурну».
Готовність до жертви
«Хіба можна лише усвідомленням героїзму твоєї дитини втамувати біль? – питаю в отця Михайла. – Будь-яка загибель, якою б героїчною не була, це страшна втрата. Особливо коли йдеться про смерть любленої дитини».
«Втрата сина на війні завжди є трагедією для всіх, – відповідає священник, – особливо для батьків. Яким це чином переживати, я не знаю, – зізнається, – я переживаю це позитивно». Ця фраза мене трохи збентежує, але отець продовжує свою думку: «Є три фази життя. Перша – у лоні нашої матері, коли ми маємо народитися для цієї землі. Потім на цій землі проживаємо, скільки Бог нам дасть часу. Після смерті людина переходить до вічного життя в Царстві небеснім. І я глибоко вірую в цей перехід. Коли я роздумую про Артемія, мого сина, то впевнений, що він повноцінно тут жив і вже був готовий до переходу до вічності. Я переконаний, що Бог нікого не забирає із цієї землі, не давши йому нагоди приготуватися, осмислити своє життя й зокрема те, що він одного дня може відійти.
Так, є ще емоційний момент ностальгії, коли я міг доторкнутися, обійняти. Чи ця ностальгія приносить біль? Так. Чи відчуваю я порожнечу? Так. Тільки чи це мені заважає жити? Ні. Чи відбирає мені сили? Навпаки, це додає мені сили. Як християнин я впевнений, що коли Бог благословляє, щоб щось таке сталося, то він це компенсує.
Коли Бог покликав Авраама й каже: «бери свого сина Ісака, веди на гору й там мені його принесеш у жертву». Перед тим Бог обіцяв Авраамові, що він стане батьком цілого народу, а тут має віддати в жертву єдинородного сина. Але Авраам іде й готовий віддавати в жертву. Тільки в останній хвилі з’явився баранчик, і Бог каже принеси в жертву цього баранчика. Ця готовність віддавати в жертву свого сина є дуже важливою. Якщо ти готовий до цього, ти отримуєш благословення від Господа стати батьком цілого народу. Це є ті категорії мислення, які показують інший шар нашого життя. І якщо до того доторкнутися, то смерть сина є животворною, приносить нове життя».
«Чи були ви готові до жертви? – питаю. – Коли Артемій пішов на війну, ви ж розуміли, що може бути всіляко?» «Розуміння було, але на рівні підсвідомості, не на рівні обдумування. Як священник я ховаю людей і говорю про три фази життя, які вже згадував. Коли ми дивимося на розп’яття – бачимо смерть, але ми не віримо в ту смерть, а у Воскресіння, у життя, яке приходить після смерті. Це є питання екзистенційне: як ми ставимося до смерті? Якщо смерть – це кінець, тоді ми бідні. Якщо смерть – це перехід, тоді є зовсім інша перспектива вічності. А я думаю, що на цій землі ми творимо для вічності».
Аби боротьба мала сенс
Дорогою з Черкас до Миколаєва плануємо заїхати ще до Дмитра, молодшого сина отця Михайла, він також воює на південному фронті. Священник везе йому від бабусі Лесі Крип’якевич новенький коптер. Далі нас чекають у місті корабелів на нічліг, але, як це іноді трапляється, коли маєш намір скоротити дорогу та поїхати навпростець, обов’язково чекай пригод. Ні, ми не заблукали. Проте гарна дорога зненацька закінчилась, і їхати довелося від ями до ями. На блокпості між степовими селами, куди ми приїхали вже глупої ночі, місцеві хлопці нам щиро поспівчували й показали таємну чумацьку стежку, їхати якою було значно комфортніше і швидше. Це нас і врятувало.
Загалом наша подорож виявилася на диво успішною, пощастило здійснити практично все заплановане, що в цих непередбачуваних воєнних обставинах часто видається нереальним. Єдине, чого так і не вдасться досягнути, – це потрапити на місце загибелі «Історика» та «Курки», але на це є поважна причина.
«Поїздку на Миколаївщину я сприйняв як особисту місію, – каже отець Михайло, – якнайдалі просунутися в бік фронту до того місця, де загинув мій син Артемій, щоб зібрати свідчення й факти. Ми не змогли потрапити туди, де він був смертельно поранений, оскільки там іще гаряча точка, але ми знайшли багатьох його колег, поговорили з ними, і це нам додає багато інформації та фактажу».
«Наша боротьба – це є боротьба за нас, – констатує священник. – Може, це егоїстично, але ми воюємо для того, щоб добре жити. Розповідь про сучасних героїв допоможе молодому поколінню побачити цих героїв поруч себе. Героїв, про яких вони можуть чути від приятелів: а я його знав, а я його бачив. Це дуже важливо. Бо тоді це вже інше ставлення до їхнього чину, інший рівень засвоєння. Це – майже мій. Я буду таким самим. Не боятимусь. Я матиму ідею, захищатиму свою Батьківщину, буду мудрим, спостережливим. Буду вчитися і старатися, щоб ця боротьба мала сенс, щоб вона не була на жертву, а на майбутність і розвиток».
Джерело: ТИЖДЕНЬ
